Одразу скажу, що в цьому тексті я не збираюся обливати Достоєвського помиями, а хочу розглянути його корисність і шкідливість для нас, як для українців.

Особисто я вважаю Достоєвського хорошим психологом, який зрозумів цю так звану “рускую душу” і досить чітко описав її в своїх романах.

Через майже всі його твори проходить ідея “людинобога”, тобто людини, яка ставить свої бажання і пристрасті вище благополуччя і навіть життя інших людей.

Звісно ж, цей кращий сорт людей багато говорить про велику ідею і свою вищість над іншими.

Дуже знайомо, чи не так?

Проте нічого доброго не чекає на самоназваних імператорів…

…на сторінках романів Достоєвського. І автор досить чітко показує напрям руского корабля.

Всі його герої, які вважали, що на щось “мали право”, руйнують свої життя:

  • Раскольніков опиняється на каторзі, де його зневажають всі, включно з іншими вбивцями з простого люду, бо “не барське це діло людей вбивати”;
  • В «Братах Карамазових» Смердяков, який вбив старшого Карамазова повіривши в те, що “все дозволено”, вішається;
  • Іван Карамазов, який цю вседозволенність пропагував, хворіє психічно, а Дмітрій Карамазов, який не скоював злочину, але хотів скоїти, потряпляє в тюрму за чужі гріхи;
  • В «Бісах» революціонери, які оголосили себе обраною частиною людства і хотіли правити рештою як худобою, всі, крім одного, опиняються хто в тюрмі, хто в петлі;
  • В «Ідіоті» Рогожин, вбивши Настасью Філіповну, також захворює психічно;
  • Нарешті, головний герой «Гравця», відчувши владу, яку давала йому рулетка, повністю руйнує свою особистість.

Але причина, за якою Достоєвський чужий для українського читача…

…не в тому, як письменник зображує Зло, а в повній беззубості і пасивності Добра.

У Достоєвського добро не перемагає зло — зло знищує саме себе, а добро… добро продовжує жити погано.

Якщо знову взяти за приклад «Злочин і кару», то моральний стрижень цього роману, Соня Мармєладова, в фіналі супроводжує Раскольнікова на каторгу.

Її, колишню проститутку, там поважають, знімають шапки при зустрічі і таке інше, але в решті решт — яке майбутнє чекає на молоду дівчину в каторжному поселенні?

Як-то кажуть: “Нє жилі харашо — нє будєм начінать”.

Єдина різниця між Раскольніковим і Сонею в тому, що остання змирилася із обставинами свого життя і знайшла в собі духовні сили жити далі, а в Раскольнікова цей шлях прийняття ще попереду.

Також можемо згадати найсвітліші образи Достоєвського: князя Мишкіна з «Ідіота» і Альошу, молодшого з братів Карамазових.

Їх об’єднує дві характеристики — вони дуже добрі і від них абсолютно нічого не залежить.

Мишкін через свій психічний стан не розуміє, які стосунки зв’язують людей навколо нього, не може впливати на хід подій між ними, і врешті-решт втрачає розум остаточно, коли бачить мертву жінку, чию смерть не зміг відвернути.

Альоша протягом всього роману прагне стати монахом, доки навколо нього розігрується родинна драма і хоча Альоша спілкується з усіма учасниками, він нічому не може зарадити — його батька вбивають; частково в цьому винний один його брат, а осуджують іншого.

Якщо зовсім просто, то якби Достоєвський писав «Муму», то Герасім би звісно не втопив собаку — він би втопився сам, щоб цього не робити, а Муму потім би все одно пришибли.

Якби «Муму» писав українець, то Герасім би втопив бариню (чи принаймні спробував би).

Романи Достоєвського – це квінтесенція “руского міра”…

…який розквітає зараз за нашим східним кордоном.

великі російські письменники

Джерело: Максим Паленко

Одна частина росії — це зло, яке руйнує інших (і себе заразом) просто тому що може.

Інша — це добро, яке змирилося, чекає на кінець і, в кращому випадку, молиться.

Письменник все життя стібав сучасну (йому) росію, а через двісті років виявилося, що вона не змінилася ні на йоту.

Ті читачі з росії, в яких його романи викликають почуття гордості, або не можуть зрозуміти їх сутність, або насолоджуються тим, що вони і є ці загадкові романтичні душі, забуваючі про те, що герої Достоєвського, які “мали право” — не мали душі.

Відомим є факт, що Ніцше конспектував роман «Біси» і цілком можливо, що надихався “людинобогом” Достоєвського, коли створював свою “надлюдину”.

А вже працею Ніцше надихався інший діяч з впізнаваними вусами.

В результаті маємо те що маємо — умовно злі читачі, тобто люди, що вже схильні до радикальних ідеологій, виносять з цих романів те, що хочуть в них бачити; а тих, хто міг би стати воїнами добра, Достоєвський закликає змиритися зі злом і уповати на Господа.

То ж його присутність у шкільних програмах рф для нас скоріше шкідлива, ніж корисна.

Хоча не варто цей вплив переоцінювати: ті, хто кричать про велікого руского пісатєля і ті, хто читали його не в скороченні – це дві різні множини, які тільки трошки перетинаються (якщо взагалі перетинаються).

А що ж може винести з Достоєвського український читач?

Радість. Радість від того, що живе не в росії.