Ти прокидаєшся одного дня і розумієш, що твоє життя – це суцільна брехня. Це не реальність, а штучно створена машина, яка генерує тільки «правильні» відповіді, а неправильні – знищує.

Світ, де свобода – це рабство, де заборонене особисте життя, де минуле – забуте, а живі люди просто зникають не тільки із фотокарток та книжок, а і з пам’яті всіх інших людей.

Тоталітарний режим не дозволяє рухатись у своєму напрямку, бо він сам рухає у своєму напрямку. Якщо він каже, що 2+2=5, то це стає істиною всупереч здоровому глузду.

Про це і розповідає Джордж Орвел у своєму культовому романі «1984». За мотивами книги знято одноіменний фільм.

Сюжет роману «1984»

Головний герой – 39-річний Вінстон Сміт – починає зауважувати за собою думкозлочини. Будучи членом зовнішньої партії та працівником одного із міністерств у державі із тоталітарною керівною системою, він все більше сумнівається у тому, що цей режим робить людей щасливими та вільними.

Культ «Великого брата», довготривала війна, постійні чистки та тотальне обмеження дій, думок та емоцій – це холодний подих тоталітарного режиму, проти якого повстав автор у цій книзі.

Вінстон купує старий антикварний записник, де починає ділитись своїми думками щодо власних спостережень про світ та самого себе, хоч на людях продовжує грати роль партійного ідеолога.

Він пересувається вулицями та коридотами будівель із постійним страхом близької смерті, адже поліція думок першочергово розпорошує не за дії, а за необережні думки, жести або слова, які не підлягають під вчення партії.

Сумнівєшся у силі партії та Старшого брата? Розпорошать. Виражаєш свою ненависть до ворога не достантьо щиро? Розпорошать. Попиваєш джин у кафе «Під каштаном», де крутяться «зрадники»? Розпорошать. Це було тільки питання часу.

Але Сміт вирішив, що краще ризикнути і померти, ніж жити у світі, де є тільки сфабрикована реальність.

Війна – це мир.
Свобода – це рабство.
Незнання – сила.

Ось три основні гасла, які звучали із кожного телекрану та злітали із кожних партійно-послушних уст.

Одного дня Вінстон Сміт на свій страх і ризик орендував кімнату у містера Чарінгтона, де він раніше придбав свій древній запасник. Повертаючись до старого дому чоловік натрапив на Джулію.

У нього бульше не було сумнівів, що вона – як затята членкиня антисексуального руху та віддана «фанатка» партії – стежить за ним та доносить у Міністерство Правди. Проте, як виявилось згодом, дівчина палко кохала Вінстона. Між ними почався роман.

Кілька разів на місяць пара зустрілась, кохалась та вільно виражала свої думки щодо своєї ненависті до партії. Проте Вінстон знав, що для того, аби щось змінити, їм потрібно долучитись до підпільної революційної спільноти – братства.

Вже довгі роки Сміт відчував якийсь необ’ясненний зв’язок між ним та одним із високопоставлених членів внутрішньої партії містором О’Браєном. Він був переконаний, що О’Браєн є членом таємного підпільного революційного братства, тому разом із Джулією прийшов до нього із наміром вступити туди.

Вони були готові

  • пожертвувати своїми життями;
  • скоїти вбивство;
  • чинити акти саботажу, які можуть призвести до смерті сотень невинних людей
  • зрадити свою країну на користь чужоземних держав
  • обманювати
  • фальсифікувати
  • шантажувати
  • задурювати голови дітям
  • розповсюджувати наркотики
  • підтримувати проституцію, поширювати венеричні захворювання

А також робити «все, що може деморалізувати та ослабити владу партії».

Згодом їх із Джулією схопили. На превелике здивування їх виказав містер Чарінгтон, який був таємним агентом Поліції думок, а головним катом був сам містер О’Браєн.

Автор невимовно реалістично змальовує всі можливі тортури на шляху «вилікування» Сміта: від фізичних побоїв та психологічних знущань до стирання пам’яті та втілення в життя найбільшого індивідуального страху. І все це не заради того, аби приручити людину, а заради того, аби приручити її думки. Все заради того, аби отримати владу.

«Влада – не засіб; вона – ціль. Диктатуру утверджують не для того, щоб оберігати революцію; революцію починають для того, щоб встановити диктатуру. Ціль репресій – репресії. Ціль катування – катування. Ціль влади – влада»

– казав Вінстону О’Браєн.

Важелі пропаганди

У книзі максимально чітко описані основні інструменти, завдяки яким партія тримає свії народ у «залізних лещатах»:

1. Вічна війна із сусідніми двома наддержавами, яка слугує механізмом розпалу ненависті та згрупованості громадян проти одиного ворога. Кожні 3-4 роки Океанія заключала перемир’я то з однією державою, то з іншою, проте факти фальсифікувались – Океанія завжди воювала тільки з однєю державою.

2. Новомова – штучно створена мова, яка влючала обмежену «правильну» з точки зору партії лексику та виключала всю іншу, яка могла тлумачитись двозначно або викликати в людей певні непотрібні для партії реакції.

Взагалі новомова була створена з метою контролю за свідомістю громадян, оскільки якщо немає слова, яке пояснить явище, то й явища як такого не має бути.

3. Чотири верховні міністерства: Міністерство Миру, Правди, Достатку та Любові, які відповідали за війну, фальсифікацію інформації/пропаганду, обкрадання громадян та переслідування/тортури/знещення відповідно.

Історія написання

«1984» була написана у 1948 році як наслідок очевидних жахіть, здійснених нацитською Німеччиною та більшовицькою Росією під час другої Світової війни.

За словами Тоско Файвейла – близького друга Орвелла – сюжет був вельми реалістичним через те, що автор також переніс туди негативні асоціації та спогади про «звуки, запахи і кольори свого шкільного дитинства».

Книга продовжує тему революції в автократичній державі з попернього творіння автора під назвою «Колгосп тварин».

Джордж Орвел – це насправді псевдонім, яких походить від назви річки в Англії та імені англійського патрона Святого Джоржа ( більш відомого нам як Юрій Змієборець).

Хоч сам Ерік Артур Блер (справжнє ім’я) народився в Індії у сім’ї бідних аристократів, все своє життя він присвятив роботі на BBC, журналістиці, політичній діяльності та написнні романів.

Він засуджував як безжалісний капіталізм, так і жорстокий більшовизм та фашизм.

Враження

Атмосфера під час прочитання стабільно напружена, що притаманно романам-антиутопіям. Головний герой програє, і партія зазнає тріумфальної вічної перемоги.

Проте автор через глибоко філософські роздуми шар за шаром викриває весь жах тоталітаризму, що знищує у читача навіть думку про те, щоб така реальність знову відродилась у сучасному світі.

Книжка дуже складна. Хоч написана простою мовою, але після одного із розділів 3-ї частини мені була потрібна пауза в цілу добу, аби продовжити.

Здавалось, що я сходжу з розуму під впливом описів тортур. Особливо складно було знести так званий газлайтинг – коли О’Браєн переконував, що 2+2=5, і що насправді це Вінстон – божевільний, бо думає не так.

Вгазалі, дико, що про щось подібне розказують українські військові після російського полону. Від цього мурахи по тілу.

Хочеться, аби подібні події залишились тільки на сторінках книжок. Але як?

Яким чином знищити тоталітарну державу та її лад?

Чи правдива теорія, висвітлена у книзі Голдштайна, адже О’Браєн її згодом заперечив?

Бо зміст книги все ще описує внутрішню політику росії, Північної Кореї та Китаю – держав, де до сьогодні існує культ вождя, а людей можуть стратити за визначені партією злочини.

Хоча автор мав надію, що його книга стане антидотом до тоталітарної хвороби, вона частково стала пророцтвом.

Проте, як показує історія та час, світ змінюється, і на противагу деспотам та диктаторам приходить або демократія або знищення.

А як ви бачите ідеальний фінал цього анти-утопічного світу: апокаліпсисом тоталітаризму, чи торжеством справедливості?